Репортаж з інтернату соціальної опіки в Спішському Штвртку
В репортажі з інтернату соціальної опіки в спішському Штвртку ми зафіксували те, про що зазвичай мовчать. Церква і заклад соціальної опіки стоять за кілька кроків одна від одної, ніби їх розділяє лише умовна межа, котру усвідомлюєш, лише перейшовши між цими просторами. Зовні це звичайна частина невеликого села, але при наближенні виринає різкий контраст двох світів. Церква випромінює тишу й стабільність — простір традиції і впевненості. За кілька метрів натомість живе буденність у зовсім іншому темпі й контексті.
У районі, де розташований заклад, колись діяли кілька установ соціальної опіки, чітко розділених за призначенням — для чоловіків, для жінок, для літніх людей і для дітей. Інтернат у Спішському Штвртку має свою специфічну історію: тривалий час він був призначений лише для жінок. Це змінилося після публічних зауважень щодо недружнього та несправедливого підходу при прийомі клієнтів. Сьогодні заклад розрахований на сто осіб і є змішаним — серед мешканців шестнадцять чоловіків, решта — жінки.
За дверима інтернату переплітаються три зовсім різні світи: люди зі шизофренією, пацієнти з деменцією й літні люди, для яких це стало останньою зупинкою на життєвому шляху. Тут є й ті, кого родина фактично забула — багато не бачили рідних роками. Є й такі, кого родичі навіть експлуатували: вони приходять у гості лише тоді, коли можуть мати особисту вигоду. Незважаючи на ці життєві рани, у закладі живе надія й шана до життя: найстарша мешканка, як вона сама каже, має намір дожити до поважного віку, що викликає захоплення й тепло серед інших.
При вході в інтернат журналістка відчула шум і пильні погляди — не ворожі, а очі людей, які раді гостям і готові поділитися радістю та любов’ю. Спочатку виявилася невпевненість: до їхнього світу увірвалася група фотографів, котрі намагаються визначити межу між тим, що можна знімати, а що — лише спостерігати. Проте занепокоєння швидко зникло: мешканці підходили й просили сфотографувати їх, широко усміхалися й демонстрували природну відкритість. Багато хто охоче позував, танцював, співав, обіймався, радів увазі й можливості сфотографуватися з найкращою подругою.
Характер кожної людини, з якою вдалося хоч трохи поспілкуватися, докорінно змінив ставлення журналістки до світу. Зустрічі починалися з радості, обіймів і взаємного задоволення від спільного перебування. У спільній кімнаті проходив звичайний день: хтось розмальовував картинки, інші дивилися телевізор, хтось повернувся з саду, хтось повільно прогулювався коридором. У кожному кутку будівлі відчувалася своя атмосфера — хтось дрімав, хтось мовчки спостерігав. Багато мешканців насолоджувалися увагою й із зацікавленням дозволяли себе фотографувати.
Настільки ж контрастно розгорталися й моменти повсякденного життя: на одному поверсі панувала абсолютна тиша, немов падає голка, а нижче проходила «дискотека», яку вела жінка з сумочкою, повною знайдених у кімнатах дрібниць. Це було дивно прекрасне, але й емоційно вимогливе. Після двох днів інтенсивної роботи авторка просто прогулювалася коридором із вимкненою камерою, вбираючи атмосферу, вітаючи людей і розмовляючи з ними.
Врешті вона опинилася в кімнаті однієї пенсіонерки, де провела залишок запланованої фотосесії. Вони довго бесідували, трималися за руки і інколи просто прогулювалися коридором. Торкання та увага були важливішими за кадри — камера залишилася в сумці, бо хотілося бути присутньою на сто відсотків. Розповіді мешканки викликали сильні емоції, інколи журналістка плакала й непомітно витирала сльози. Вона відчула надзвичайний фізичний контакт, якого до того не знала: незалежно від стану людей, їх зустрічали щиро — обіймали, брали за руку, дозволяли цілувати у щоку, тиснули до себе. Було в цьому щось натхненно природне й відверте.
Одного дня група вивела людей на вулицю, щоб побачити, як вони поводяться в звичайному середовищі: хтось грабив листя, хтось збирав гілочки, садив квіти в теплиці, грав у петанк або тихо сидів на лавці під сонцем. Не всі могли виходити через стан здоров’я — і це також частина реальності закладу. На прощання привезли гітару й влаштували невеличкий концерт: грали улюблені пісні, співали, танцювали, сиділи поруч і насолоджувалися радістю від зміни обстановки. Все це було прекрасним, але відчувалася й тонка журба в серці спостерігача.
Мешканці дуже допомагають одне одному: їхні дружні зв’язки виходять за межі розуміння багатьох зовні. Вони знають про один одного найдрібніші деталі і миттєво реагують, коли хтось потребує допомоги. Вміють заспокоїти, підтримати й простягнути руку у складну хвилину. Було й тривожне епізод: журналістка опинилася перед ситуацією, в якій не знала, чи втрутитися, чи відступити — страх паралізував її дії. Ситуацію вирішила одна з мешканок — така собі природна «шефа», яка здатна допомогти кожному. Вона владнала все з неймовірним спокоєм, і обстановка за кілька секунд заспокоїлася. Це яскраво показало, наскільки мешканці закладу пов’язані між собою і як можуть підтримати навіть у найважчі миті.
Цей досвід показав, що, незважаючи на діагнози, за якими людей часто стигматизують, це надзвичайно мудрі й кмітливі жінки з величезною емпатією й любов’ю, що природно випромінюється з них. Авторка залишила інтернат з відчуттям, що отримала напрочуд більше, ніж змогла віддати. Змінилося її сприйняття близькості, людей і справжньої присутності поруч з іншим. Вона усвідомила: не все треба фіксувати на фото — деякі моменти повинні залишатися лише в пам’яті.
Це був досвід, який неможливо забути; кожна людина, зустрінута там, залишила слід у її серці, і, коли вона прощалася, склалося відчуття, що частинка її самого залишилася там з мешканцями. Найважче, що доводиться пережити в подібних закладах, — це втрата свободи. Саме в домі для літніх людей журналістка глибше зрозуміла, які речі ми вважаємо само собою зрозумілими.
